Украинские народные думы

Фактично, власні найменування (у даному випадку ті, що виявлені в українських думах) є відправними точками певної доби, епохи, а отже – знаками національної пам’яті, яка сягає різних рівнів людської життєдіяльності: релігії, етики, естетики, мови, історії, культури... Частотність функціонування власних назв, їх значне поширення в думах особливо помітне. Проте тут, поряд з чистою інформативністю, тяжінням до точності описуваних подій, простежується використання названих одиниць з власне художньо-образним задумом: часто досягається шляхом багаторазового повтору в контексті думи однойменних одиниць (напр., у думі “Богдан Хмельницький і Василь Молдавський” м.

Чигирин уживається 2 рази, м.

Сороки – 6 раз, м. Січава- 2 рази) своєрідна акцентуація на важливих моментах, спостережених у ході боротьби і відображених таким чином у поетичних творах героїчного змісту. Чітка окресленість власних найменувань (насамперед, топонімів і антропонімів) виявляється в тому, що всі найменування , як правило, не вигадані, а такі, що реально й документально зафіксовані. Окрім того, вони позначають назви об’єктів і осіб історично значущих. Таким чином, їх уживання обумовлене насамперед точністю, достовірністю, правдивістю інформації, що подається. Можна сказати, що в даному випадку власні найменування, виконуючи свою первинну функцію, – інформативно-національну, створюють інформаційне поле.

Наприклад, згадка в тексті думи “Втеча трьох братів з города Озова , з турецької неволі” Савор-могили вже свідчить про подальший хід подій, зокрема вказує на трагічний кінець, адже могила асоціюється зі смертю: Про теє промовляв, До Савор-могили прибував, Од голоду, ран знемагав, Під Савор-могилою спочивав. В той час сизі орли налітали... ................................................... ................................................... За час за годину Богу душу оддав. [2 , 156-157 ] Звичайно, ономастичні одиниці в тексті поетичних творів не позбавлені емоціонального змісту, що є закономірним явищем.

Художньозображальне, естетичне наповнення власних найменувань в українських думах – це вторинна функція названих одиниць, їх емоційно – експресивне, художньо–образне поле, що ґрунтується на сприйнятті цих лексем як певних символічних знаків (Запорізька Січ – символ козацької слави, мужності, нескореності, героїзму та ін., Дніпро – символ України, Чигирин – символ гетьманської влади). Проте часом важко визначити, яка функція – інформативно-довідкова чи художньо-зображальна буде домінуючою: наприклад, коли текст думи фіксує антропонім Богдан Хмельницький. Не викликає сумніву, що це ім’я завше сприймалося українцям з вираженими позитивними емоціями, які обумовлені життєвою позицією цього ватажка повстанців, його діями, вчинками і прагненнями, скерованими високими патріотичними почуттями.

Позитивні емоції, можемо стверджувати, були домінуючими: досить назвати це ім’я (навіть в тексті думи) і не подавати детальних описів його дій, вчинків, - і текст одразу набере певної емоційної тональності, адже ім’я цього героя ще за часів його життя є символом мужності, патріотизму, любові до народу України. Те, що Богдан Хмельницький - гетьман-ватажок, сприймається на другому плані, хоча цей, так званий другий план, і породив первинний емоційний фон, який домінує у сприйнятті цієї лексеми – власної назви. Таким чином, ономастична одиниця передає подвійний заряд – художньо-естетичний і інформаційно-довідковий. Отже, ономастичний ряд як такий з усіма його особливостями і визначає оригінальність цих творів. Іншими словами, самобутність дум прослідковується вже на прикладі ономастичного простору.

Найпродуктивнішими з-поміж ономастичних одиниць виступають топоніми. Кожен топонім, уживаний в думах, іменує певний (такий, що реально існував чи існує) географічний об’єкт. І в творах цього жанру народнопоетичної творчості на перше місце ставляться географічні об’єкти, а не самі по собі слова-топоніми.

Наприклад, функціонування в думі “Плач невільника в турецькій неволі” [2, c. 101-102 ] назв пристань Козловська, город Царьград, Червоне море, Чорне море слугує називанню об’єктів, які мають надзвичайну вагу для правильного, точного і повного розуміння оповіді: в XV-XVII ст. в Козлові (на Козловській пристані) був великий турецький базар, на якому продавали невільників; Царьград – турецьке місто; Червоне море та Чорне море асоціювалось з чужиною (отже, неволею)-з арабського та турецького землею – таким чином, знаючи це, не важко зрозуміти, чому бідний невольник згадує ці назви: То не знатиме отець, либонь матерь , У которої каторзі шукати: Чи у пристані Козловської , Чи у городі Царьграді на базарі, Будуть ушкали, турки-яничари набігати, За Червоне море у арабськую землю запродати... [2, 101 ] У іншому випадку стає зрозумілим, чому саме топонім Кодима долина виноситься у заголовок думи: “Смерть козака в долині Кодимі ”. Відомо з історичних джерел, що в Кодиній долині дуже часто проходили сутички з татарськими завойовниками. Тому саме це місце заслуговує на особливу увагу, яке так відчайдушно проклинає “козак простріляний, порубаний”, що перший раз тут “коня вороного втеряв”, другий раз –“товариша сердечного”, а третій раз-сам голову козацькую покладає. При цьому топонім Кодина долина набуває символічного значення і виступає синонімом до поняття смерть.

Знаючи, що город Килія – це місто, розташоване в Одеській області, яке в 1484р. захопила Туреччина і побудувала там укріплення –свій опорний пункт в гирлі Дунаю, стає зрозумілим, чому “Ой десь, ой десь за Килимом–городом козаченько гуляє, А з Килима–города татарин поглядає” [ 72 ] . Фактично, цим самим вказується на місце сутичок. А текст думи “Козак Голота”, часто фіксуючи топонім Килія , засвідчує значущість цього топографічного об’єкта як військового укріплення для тодішнього розгортання подій. Топоніми як найчисельніші одиниці в думах представлені хоронімами : Украйна [с.167, с. 224,с. 231 та ін.], Туреччина ( Турещина ) [с.158, с.162, с.212, с.221], Брацлавщина [с.434], Білограбська земля [с.389], Вінниччина [с.с.434], Запоріжжя [с.248, с.312, с.315 та ін.], Карпатська Украйна [с.426], Польща [с.276, с.422, с.423], Грабська земля [с.386, с.388, с.393 та ін.], Поділля [с.434], Подністров’я [с.434] , Полтавщина [с.434], Прикарпаття [с.426], Чорномор”є [с.170], підгрупу цих топонімів утворюють природні хороніми, як-от: луг Базавлуг [ 2, 86 ] , долина Кодина [ 2, 99,100 ] , долина Кайнарська [ 79 ] , Черкес-долина [ 2, 243, 245, 255 ] , Черкень-долина [ 2, 224 ] ; ойконімами ( комонімами і астіонімами ) : Азов ( Озов ) [с.150, с.157, с.163, с.164 та ін.], Біла церква [с.263, с.267, с.271 та ін.], Богуслав [с.123,с.125 та ін.], Боровиця [с.260], Брайлов [с.237], Кам”янський Поділець [с.278], Кефа ( Кафа ) [с.135, с.141, та ін.], Килим-город [с.72-74], Килия [с.72, с.73, с.75 та ін.], Козлов [с.119, с.120 та ін.], Корсунь [с.224, с.231, с.246 та ін.], Крилов [с.232, с.236, с.337, с.247 та ін.], Кумейки [с.260], Мерефа [с.295, с.296], Пирятин [с.385, с.387, с.396], Ситники [с.277], Стеблів [с.277], Суботів [с.292], Сучава [с.279, с.281], Тор [с.295], Трапезунд [с.135, с.136, с.140], Цареград [с.101, с.102, с.104 та ін.], Черкаси [с.224, с.226, с.229, с.231 та ін.], Чигирин [с.254, с.262, с.263 та ін.], Ясси [с.279, с.281]; гідронімами, літонімами : Семенів Ріг [с.79]; пелагонімами : Чорне море [с.98, с.101-104, с.106-110 та ін.], Червоне море [с.101, с.103], Азовське море [с.424, с.427], Сиваш [с.427], потамонімами : Базавлуг [с.82, с.86, с.87], Буг [с.284], Вісла [с.287, с.289, с.434], Вітка [с.72], Волганка [с.221, с.223], Дніпро [с.83, с.86, с.147 та ін.], Дністр [с.167, с.169, с.223 та ін.], Дон [с.311, с.423, та ін.], Дунай [с.258, с.324 та ін.], Жовті Води [с.276, с.282, с.434], Кодима [с.99, с.100], Полтавка [с.169], Прут [с.276], Рось [с.259], Салтанка [c .166,167,218 ] , Самара [ с.89-97,153 та ін. ] , Сула [ с.261 ] , Супай (Супонь) [ с.261 ] , Ташлик [ с.294 ] , Хортиця [ с.258 ] ; гелонімами : болото Супій [ с.261 ] ; інсулонімами : Крим [ с.426,427 ] , Тендра [ с.135,147,398 ] ; дромонімами : Муравський шлях [ с.152,156,185 та ін. ] ; оронімами : Осаур-могила ( Савур-могила , Савір-могила ) [ с.171 ] , Саура-могила [ с.152 ] , Осавур-могила [ с.167,169 ] , Савор-могила , Загребельна могила [ 156,186 ] . Майже всі топоніми в думах, що є прикметою цих творів, подаються приладковим словосполученням: як правило, до власної назви додається родове поняття: болото, луг, долина, город, село. Така конкретизація зумовлена припиненням якнайточнішої передачі інформації, визначенням точної локалізації описуваних подій, підкресленням значущості того чи іншого об’єкта у томі опису тощо.

Антропоніми дещо поступаються щодо частотності вживання перед топонімами. Проте їх функціонування також специфічне: переважає насамперед ????????????, ???????????, реальність зображуваного, що переплітається з возвеличенням -оспіванням чи (значно рідше) осудом, зневагою тієї чи іншої дійової особи, яка виноситься в епіцентр поглядів, подій з усіма своїми якостями. До розряду власних назв, зафіксованих у думах, насамперед відносимо теологічні найменування вищого порядку ( теоніми ). У кожній думі (особливо в кінцівках) вживається ім’я Бога, що має ряд варіативних найменувань: Господь, Господь Бог, милосердний Бог, праведний Суд”я , милосердний Господь, Отець Небесний, милостивий Господь.

Концентрація уваги слухачів (а пізніше і читачів) на повсякчасному зверненні до Бога, а також часте функціонування в текстах церковнослов’янських слів – термінів, звернення в окремих думах до релігійних обрядів наштовхує на роздуми про джерело виникнення цих творів. Українські думи наскрізно пронизані любов’ю до своєї віри, влаштуванням Бога. При цьому християнська віра є уособленням рідної землі – України і протиставляється бусурменській, що асоціюється з неволею, каторгою, чужою землею, смертю. Відповідно додержання своєї віри – найвищий закон для козака. У думах спостерігаємо повсякчасне звернення до Бога, що проявляється у власне звертаннях та вихваленнях Бога, християнської віри, у розумінні важливої ролі виконання заповідей Божих, і, що особливо цікаво, у власних найменуваннях осіб смертних – козаків прізвищами з коренем Бог та близькими до християнства поняттями, як-от: Іван Богун, Маруся Богуславка, Олексій Попович. З-поміж антропонімів досить широко представлені імена, прізвища осіб, іноді по батькові: Самійло Кішка, Олексій Попович, Івась Коновченко, Івась Вдовиченко Коновченко, Хома Замойко , Василь Молдавський та ін.. Однією з прикметних ознак дум є те, що часто прізвища подаються у складі приладкового словосполучення: козак Голота; курінний Сулима; лях Бутурлак ; пен Потоцький; отаман Остряниця ; отаман Торскій ; Ясько Лохвицкій , визначаючи цим самим походження, рід занять, соціальний стан названих героїв тощо. Це зумовлює граничну чіткість та лаконічність передачі й сприйняття висловлюваного. У думах засвідчені, окрім усього, Імена святих (аніоніми): Миколая, Петра, Василія, які вживаються для позначення культових споруд, названих іменами цих святих, або ж свят.

Андроніми хоча і засвідчені в думах, проте в поодиноких випадках типу: То, правда, панове, була в городі Черкасі вдова, Вона по мужу Грициха , по прозванію Коновчиха . [ , 2 3 5] , Жила вдова, старенькая жена , Сірчиха – Іванчиха ... [ ,295 ] . Антропоніми в думах, поряд з топонімами, відіграють чи не найвирішальну роль. Можна сказати, що вони навіть поступаються топонімам за силою та значимістю своїх виражальних функцій (властивостей). Це закономірне явище і пояснюється тим, що в епіцентрі творів названого різновиду перебуває людина – як правило, постать визначна, історично значуща, національно свідома і обов’язково–безмежний патріот рідної землі - України - тільки за наявності таких характеристик називається ім’я особи. (Так, наприклад, у думі “Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі ” імена козаків відсутні, розглядається не власне їх внесок у хід боротьби за національне визволення тощо, а розглядаються міжособистісні стосунки: поведінка, мораль, ставлення до ближнього, милосердя тощо. Це ж саме маємо і в думах “Сестра і брат”, “Бідна вдова і три сини” та ін.). Саме людина визначає хід розгортання подій, вирішує різноманітні проблемно-ситуативні моменти, які зрештою набувають загальнонародного значення. Подібні висновки якнайпереконливіше засвідчують заголовки дум, зокрема історико-героїчних творів XV-XVII ст.: наприклад “Козак Голота”, “ Атаман Матяш старий”, “Федір безрідний, бездольний”, “Іван Богуславець ”, “Іван Богун”, “Самійло Кішка” та ін.. Для дум характерне описове найменування осіб, зокрема широке використання відокремлених прикладкових сполучень. Особа, яка виноситься в епіцентр подій і яка має персональне ім’я, обов’язково поширюється додатковими найменуваннями, що, окрім усього, чи то на її походження, соціальний стан, чи то на рід занять, також визначають ставлення з боку оповідача, якому доручено говорити від імені народу: Як безбожні ушкали налетіли, Федора безродного, Отамана курінного, Постріляли, порубали [ 83] ; Маруся – бранка, попівна Богуславка [ 128 ] ; Кішка Самійло, гетьман запорозький [ 140 ] ; Іван Луговський, писар військовий [ 290 ] ; Ей , Єврасю Хмелниченьку , гетьмане молодий [ , 294 ] ; Козак - нетуга, Хвесько Дендиберя [ 305 ] ; Хвесько Кханжа Андибер , гетьман запорозький [ , 302 ] . У найменуванні осіб насамперед простежується ставлення до них з боку громадськості, що досягається різними мовновиражальними способами, зокрема додаванням до імен (чи прізвища) відокремлених означень з відповідним забарвленням: позитивним чи негативним. Таким чином, часто утворюється поширений, розгалужений ряд нанизуваних відокремлених прикладок, кожна з яких уточнює, доповнює попередню: Гей, Олексію Поповичу, славний лицарю і писарю! [ 399 ] ; Гей, Хвесько Дендибере , батьку козацький, славний лицарю! [ 305 ] , додаванням лексем-вторинних найменувань, позначених найвищим ступенем позитивного емоційно-експресивного забарвлення (слів типу батько, пан: Ой, обзоветься пан Хмельницький, Отаман - батько чигиринський [277] ; Пане Филоненку , корсунський полковнику Батьку козацький! [ 238 ] ) найменуванням, що базуються на лексико-семантичному переосмисленні: емоційний план у таких лексем виступає складником змісту і виноситься на перше місце: “ Ей , пане, пане Хмельницький, Богдане – Зиновій, наш батю , Гетьмане чигиринський!” [ 275] - у цьому звертанні, що включає відокремлені прикладкові сполуки, з допомогою яких ?????. Окрім того, в думах функціонують геортоніми (назви свят, зокрема християнських): Великдень, Різдво, Василія, Петра.

Геортоніми в текстах цих творів виконують щонайменше три функції: найперше, як одиниці, що служить для називання свят, як мовні ознаки, які засвідчують любов до своєї християнської віри і всього того, що пов’язане з цією вірою, і, як елементи художньо-поетичного тексту – що також не мало важливо-акумулюють в собі цілі узагальнено-символічні картини.

Наприклад, у контексті: “ Сестро,-каже,-мила , Родино сердешна! Ой сподівайся мене тоді в гості, Як будуть о Петрі бистриї ріки-озера замерзати, Об Різдві калина в лузі процвітати...” [ 330] – вживанням назв свят Петра (12 липня за новим ст.) та Різдва (7 січня за новим ст.) напрочуд виразно передається змалювання неможливості здійснення того, що просить сестра у брата. При цьому назви великих християнських свят співвідносяться з часовим виміром і тією закономірною реальністю, що супроводжує їх. Таким чином, сполуки будуть о Петрі бистриї ріки-озера замерзати та Об Різдві калина в лузі процвітати можна розглядати як оксюморонні – у плані поетичного оформлення. А при глибшому сприйнятті та осмисленні поданої у творі думки приходимо до інших висновків: два ряди оксюморонних сполук побудовані на взаємному перехрещенні ознак, властивих названим поняттям: свято Петра співвідноситься з літнім часом, а Різдво - з зимовим; отже, протиставляються, з одного боку, літо (тепло): зима (холод), іншими словами – любов, потяг до рідної душі (теплота почуттів): відмова (холод почуттів). Це протиставлення на зовнішньому рівні. На внутрішньому – інша опозиція: шляхом поєднання, зіставлення несумісних понять: свята Петра з замерзанням рік-озер, та Різдва з процвітанням калини в лузі. Схематично це можна подати так: